Назар Пащук: «Замок Любарта» йде у четвертий сезон

Звёзд: 1Звёзд: 2Звёзд: 3Звёзд: 4Звёзд: 5 (Пока оценок нет)
Загрузка...

Колоритна луцька команда «Замок Любарта» стрімко увірвалася на українське телебачення. Колишні КВНщики після створення Ліги сміху, відразу завоювали свою публіку. Участь у двох телесезонах Ліги сміху, участь у Тернопільскій Лізі сміху минулого сезону, незважаючи на статус старожилів, «Замок Любарта» не збирається припиняти виступи в проекті, як це часто буває у багатьох команд. Більше того, команда планує іти в четвертий сезон і судячи з настрою готується пошуміти. Про плани команди, про її створення та про багато чого іншого фронтмен команди Назар Пащук розповів в інтерв’ю volynpost.com.

— Ким ви мріяли стати у дитинстві? У вас завжди було добре почуття гумору?

— Зазвичай у дитинстві мрії дитини відображаються у мріях її батьків. Я пригадую, що певний час навіть хотів бути священиком, у мене дідусь і бабуся були дуже набожними людьми. Я б і зараз ходив до церкви, але немає людей, які б мене контролювали. Так-от, в церкві мені дуже подобалося, тому у дитинстві я мріяв стати священиком. Але не вийшло – щось пішло не так (усміхається).

Загалом багато ким хотів стати. Мама моя мріяла, щоб я був медиком, а в підсумку відправила мене вчитися на бухгалтера. До 7 класу я не пригадую, може, і був смішним, але ніхто мені не казав: «Оце ти мочиш, пацан». Тоді я займався танцями, ходив у хори і брав участь у різних конкурсах, то, можна сказати, був активістом. А от з гумором зв’язався саме у 7 класі.

«У дитинстві я мріяв стати священиком», - луцький гуморист Назар Пащук

— В одному з ваших інтерв’ю прочитала, що вам доводилося і косметикою приторговуватви, і полуниці в Польщі збирати. А яким ще цікавим довсвідом роботи можете поділитися?

— Ну, косметикою я торгував тільки два дні (усміхається). А за останній час, слава Богу, нічого не міняється – працюємо в сфері надання івент–послуг, граємо в «Лізі сміху» виступаємо на концертах. Ще я є арт-директором «Базиліку».

А щодо оригінальних робіт, то скажу, що тоді я себе шукав, а зараз, здається, знайшов. Думаю, далі треба крокувати в цьому напрямку, аби добитися чогось цікавішого.

— Як сталося, що шкільне захоплення переросло у справу життя?

— Зазвичай 90% людей, які починають грати в КВК, завершують там, де й почали – багато хто вважає це захоплення несерйозним, а батьки напосідають знайти роботу. Мені завжди вдавалося поєднувати, поки гумор не став основним у моєму житті – саме він дав мені усе, що я маю.

Це цікава історія. Я жив у центрі Ковеля, а потім ми переїхали в приватний район, і мама віддала мене в школу, яка була навпроти нашого будинку. Я тоді з гастролями «Барвінка» танцював у Німеччині, а коли мама зустріла мене з автобуса, то заявила, що перевела мене школу №2. Другий Ковель то був особливий район, приватне ДПЗ, чи що — досить суворий район. Я був шокований – співав в хорі, мав «стрижку» під шапочку, як і всі в ансамблі. Мені спочатку там було важко – доки не пішов грати в КВК.

У нас все складалося – ми перемогли в місті, у районі, потім їздили на обласний чемпіонат «Юні інспектори руху», це була дуже популярна тема. Ну то от, в області завжди не по ділу вигравав Камінь-Каширський район — там якийсь міліціонер все платив, я так собі думаю (усміхається).

Отак ми грали, потім у нас виникла збірна міста «Лінія відриву». Ми приїжджали на Луцьку, Волинську лігу та ліги в інших містах України. Я пішов у коледж, де ми створили збірну коледжу. І до нині я нерозлучний з гумором.

— А розкажіть, як з’явився «Замок Любарта»?

— Прийшов момент, коли я зрозумів, що Ковель дуже маленький для мене – я не міг знайти щось такого, що приносило б і задоволення, і гроші. Оптимальний варіант для простого пацана в Ковелі — торговий агент, залізничник чи бармен (усміхається). Я вибрав останнє.

Десь 6 років тому я переїхав в Луцьк, де спочатку теж працював барменом і грав у місцевій команді «На парапеті». Потім мене запросили арт-директором у ресторан «Корона Вітовта», і там я познайомився із багатьма людьми. Мене підтримали меценати, тому вдалося зібрати хлопців та вперше поїхати на Першу українську лігу в Одесу. Назва придумалася сама собою – ми хотіли символізувати основну фішку міста, тож варіантів було не надто багато. Тоді наша команда виграла Першу українську лігу КВК — за 25 років існування ми були першою командою з Волині, яка виграла офіційну лігу КВН, потім поїхала на квнівський фестиваль у Сочі. Жарти ми переклали на російську і вийшло зовсім не те, що треба. Західноукраїнський колорит там зовсім не сприймають. Скажу чесно, що більше я не хотів там виступати, бо це не кайфово. Звісно, це все було до війни, зараз би собі такого не дозволили.

Після початку бойових дій українську лігу КВК заркили і ми підтримували це рішення — вона не могла співіснувати із ситуацією в країні. Але для команди, яка стільки років грала і хотіла добитися результатів, було дуже страшно не мати, де показувати свої жарти та розвиватися.

Зрештою, сталося так, що через рік з КВК пішов редактор Андрій Чівурін і гендиректор «Амік» Наум Боруля. Вони придумали «Лігу сміху» і оголосили про фестиваль. Ніхто до кінця не розумів, що це буде і як, але всі їхали, бо хотіли грати і мати свій, український продукт.

Завдяки цьому багато хто нині знає команду «Замок Любарта», яка грала 2 сезони, виступала в Зимовому та Літньому кубку. Зараз ми готуємося, аби довести самим собі і пройти в 4 сезон вже 26 січня.

— Ліга сміху – це все-таки дещо інший формат: тут є тренер, із яким треба співпрацювати та підлаштовуватися. Гумористам стало складніше працювати?

— Насправді, стало цікавіше. Це шоу, яке має і буде мати рейтинг. Ходять легенди, що цього року змінять зіркових тренерів. Звичайно, коли ти вилітаєш, здається, що нечесно і поганий формат, і все на світі не так. Але це життя. В телевізійний КВК до його закриття ми не встигли потрапити, а в цій «Лізі сміху» нам дуже круто. Ось, наприклад, коли нас запросили на Літній та Зимовий кубки, ми відчули ностальгію – ти наче і свій, але не на 100%, бо знаєш, що не в сезоні.

— У розрізі зміни тренерів, з ким би вам цікаво було ще попрацювати?

— Насправді в першому сезоні «Ліги сміху» не Юрій Горбунов мав бути тренером — його добрали після загибелі Андрія Кузьменка. Ми тоді пройшли в гала-концерт і придумали в своєму профайлі сказати, що хочемо до нього потрапити. Ми на той момент вже двічі працювали з Андрієм на корпоративах і дуже хотіли до нього. А на ранок дізналися про жахливу ситуацію. Якби повернути час назад, то дуже б хотілося з ним попрацювати.

З тих, хто зараз – важко сказати, ми вже дуже добре їх знаємо, але, напевно, це Ігор Ласточкінта Олена Кравець – вони гумористи досвідчені і ми б точно щось почерпнули. Зрештою, вибрав би нас хтось — слава Богу, а ні, то ні. А от просто когось уявити трохи важко, поки ти не розумієш, хто це може бути. З політиків, якби когось посадили в крісло, то, напевне, було б смішно.

— Для наступного сезону готуєте нові фішки чи зосередитися на розкручених та обіграних темах?

— Насправді хотілося б стерти пам’ять і почати все заново, тому що для команди, яка вже виступала в «Лізі сміху», кожен наступний етап – це виклик, бо фактично люди вже тебе якимось звикли бачити і дуже змінитися ти не можеш. Наприклад, ми маємо образ сільського голови – ми б дуже хотіли його «вбити», бо треба щось змінювати, рухатися далі. Та з іншого боку, ми не можемо цього зробити, бо це вже не буде «Замок Любарта». Тому ми залишаємо Пастушака (сільський голова села Великі Пузички, — ред.), просто намагатимемося його змінювати на кожній грі, шукати нові образи. Додамо ще одного персонажа, а «Дімка-опозиція», який у нас є, теж змінить формат – ходять чутки, що він перетвориться на «Дімку-коаліцію» та працюватиме із «темними справами» Пастушака.

— Довкола теми суддівства у Лізі сміху неодноразово поширювали хайп і глядачі навіть освистували рішення. На вашу думку, судді оцінюють о’бєктивно чи все-таки з точки зору дружби чи «форматності» команди?

— Це шоу, і якби не було таких випадків, як навіть з нашим вильотом із другого сезону, коли зал кричав, а Полякова плакала, воно не було б таким яскравим. Насправді ті емоції я б не поміняв на проходження далі — нехай воно все залишиться, є що згадати.

Окрім того, мені здається, що є сточунки між тренерами і деколи вони даються взнаки – коли я дружу з Потапом, а він ще з кимось. Але так теж буває не завжди. Повторюся – це шоу, і, на жаль, деколи воно може бути несправедливим. Якби все було дуже чесно, то не було б ніяких скандалів-інтриг-розслідувань (усміхається). А так вони є і піпл хаває.

— Цього року ви спробували себе у якості тренера у запорізькій «Лізі сміху» і ваша команда «500» стала переможцем. Вам сподобалося у ролі тренера? 

— Якщо тренер потрапляє до команди, яка себе «бачить», то може дати їй не дуже багато, хіба щось підказувати. Я потрапив до дуже гідної команди, яка вже брала участь у першому галаконцерті Ліги сміху, тому хлопці знали, що робити. Щодо іншої команди, то вона була молодша за часом гри – з ними було більше роботи. Я старався дати все що міг, можливо, не завжди виходило, тому вони у півфіналі вилетіли. А «500» я не заважав і старався допомагати. На зіркового гостя відправили їм фронтмена «Загорецької», він «розірвав» зал. Це дуже цікаво – переживати не за себе, у мене ледь серце не зупинилося. Але наприкінці хлопці зібралися і перемогли.

— Є якість особливості в регіональних ліг?

— Так, є смішні, а є несмішні (сміється). Насправді, їх наявність дуже важлива, бо молоді команди мають вчитися. Та не завжди редактори там – люди, які можуть щось дати. Така сама проблема у нас була з Волинською лігою КВН, коли у нас не було вчителя і ми шукали його в інших регіонах. Тому, коли команда вибирає, в яку лігу піти, треба перш за все орієнтуватися на редактора, який вам підійде максимально.

— А взагалі гумор можливо натренувати?

— Можна, а якщо його не тренувати, то буде біда. Якщо людина тривалий час не пише, то навики втрачаються. Якби ми не грали в десятках ліг і не проводили купу ночей за писаниною, то не було б того результату, який ми маємо зараз. Просто так з неба нічого не впаде.

— У розрізі питання якості тренерів і можливостей — ви ніколи не думали про переїзд до великого міста?

— Поки що мені не тісно в Луцьку. Стане тісно — можливо задумаюся. Перспектива завжди є, просто мені тут дуже комфортно. Дружина моя взагалі хоче в іншу країну, бо вона дуже любить тепло, тому після 40-ка ми, можливо, кудись переїдемо. Зараз в мене є час, щоб заробити гроші на 4 стіни і гамак (усміхається).

«У дитинстві я мріяв стати священиком», - луцький гуморист Назар Пащук

— Для гумориста, певно, найголовніше – віддача та реакція залу. У вас були виступи, коли глядачі ну от просто не сприймали гумору?

— Так. У Сочі. В стандартних вступах команди «Замок Любарта», слава Богу, ніколи не було такого, щоб залу було все одно. У Сочі переклад жартів на російську КВН-щики не оцінили. Нам було важко, але всі україномовні команди через це проходили, ми не першовідкривачі. Але загалом, якщо команда адекватна і смішна, то жарти «заходять». Коли зал не сміється, то треба шукати проблему не в залі, а в команді.

— Жарти для команди пишуть ті, кого ми бачимо на сцені, чи маєте команду авторів?

— Коли з’вився телевізійний «Замок Любарта», ми спочатку намагалися працювати своїми силами, але з часом залучили допомогу. У нас є авторська підтримка – наші друзі Женя Сасовський і Ілля Глущенко із Сум. Є в нас і друзі з Білорусі. Та й все, тобто, періодично ми співпрацюємо, все залежить від навантаження — якщо треба дуже багато матеріалу, то нам допомагають.

— Над чим найбільше любить кпинити ваша команда? 

— Немає улюбленої теми, головне, аби жарт був смішний. Теми-табу – це хвороби, війни, катастрофи, а от позитивні теми будь-які. Через наш колорит, певно, найкраще виходять побутові, ми від цього нікуди не можемо подітися.

— «Замок Любарта» цього року святкуватиме п’ятий день народження. Готуєте якийсь грандіозний концерт, якими «фішками» будете дивувати лучан? 

— Плануємо, та зараз важко сказати, бо в «Лізі сміху» є певні юридичні моменти стосовно концертів. Однак у Луцьку хочемо провести грандіозний концерт орієнтовно у квітні. Думаю, що до нас приїде команда «Днепр» як хедлайнери, ну і ще хтось із «Ліги». Насправді, такі концерти важко проводити, ми завжди намагаємося давати високий рівень, нові команди, які ще не були в місті, ми привозили до Луцька десь 15 команд. Концерт буде в драмтеатрі, там багато місць. Тому «Промінь» — пробачте, побудуйте більший зал і ми будемо у вас (сміється).

— Вдома виступати для вас легше чи важче?

— Для нас це, як екзамен, бо коли ми кудись їдемо, то задіюємо архів, а у Луцьку ми щоразу робимо нову програму, ніколи не привозимо те саме. Люди, які ходять на «Замок шоу», не дадуть мені збрехати.

У нас це справа життя, ми не заробляємо на цьому гроші. Ми провели 4 «Замок шоу» і з жодного ми не заробили жодної гривні – все намагаємося вкласти в команду, в зал. Найбільше, що ми заробили, це нуль, а бувало й мінус 5-10 тисяч. Все насправді не так легко. Але ми не цього прагнемо – ми хочемо робити свою справу добре. Люди приходять і нам від цього класно. Для грошей будемо працювати в чомусь іншому (усміхається).

Читайте также:

Выберите способ комментирования

Добавить комментарий